він абсолютно правий.
чомусь у нас такий менталітет — як підемо в когось попросити шось таке, шо нам ніх то не зобов'язаний а нам відмовляють — то ображаємось.
мовляв, дай 10 гривень — не дам — і побігли ображатися.
шо-шо, а такту в журналістів немає, це точно. вони вважають, шо всі прям зобов'язані давати інтерв'ю, витрачати на них свій час (бо кожен із них найоригінальніший, найкращий і найкваліфікованіший), приділяти свою увагу тощо.
особливо журналісти регіональних змі — які звикли брати інтерв'ю в людей, які раді будь-якій згадці про них у пресі, незалежно від змісту та достовірності.
чи зобов'язаний приділяти свій час? — ні. чи має пояснювати чому? — ні. чи він взагалі комусь шось винен? — ні. чи можна у нього шось вимагати? — ні. чи правильно лізти людині в очі і наполягати на чомусь? — ні.
тепер шодо якості журналістської роботи з висвітлення саме творчіх моментів.
якшо телеком-журналіст пише факти, оцінки, прогнози і там все чітко й ясно — то тут журналіст намагається десь літати, і ще й шоб було гарно літературно, і ще й шоби ще шось там.
в результаті майже завжди маса «атсєбятіни», власних опіній, суб'єктивних поглядів і всього того чого там мало би бути в мінімальній кількості.
якшо читаєш огляд нового роману — ти в тому огляді вичитаєш шо завгодно, але ніколи не зрозумієш того, заради чого ти це читав: 1. чи варто читати, 2. хоч приблизно якого то характеру, 3. на що схоже, чим видатне, чим навпаки нездале.
те саме про інтерв'ю: з інтерв'ю з письменником вичитаєш часом усе, що завгодно, і це дуже цікаво і гарно написано. але якшо після того хтось тебе запитає — «слухай, а шо конкретно ти зрозумів з того інтерв’ю? яка вона, та людина? якшо забрати усі „прикраси“ з тексту — то чи бачиш ти в тому інтерв'ю хоч шось таке, чого не пише на вікіпедії про цю людину? чи шось таке, чого не можна прогуглити за 2-3 хвилини? чи вичитати з попередніх об'ємних інтерв'ю, даних якимось центровим виданням?»
у 99,9% випадків — на жаль, відповідь НІ.
поставити себе на місце письменника: тобто стопудово розумієш, шо так чи інакше а твої слова перекрутять. 100% зрозуміють шось не те шо ти мав на увазі. 100% з метою прикрасити текст ще шось викривлять чи допридумають.
чи хочеш ти давати інтерв'ю в такому разі?:)
тааак, бачу треба дешо прояснити.
фотографувати динаміку за такого освітлення без спалаху — це завжди ризикувати «змазаністю» зображення.
крім того — акторська міміка, жести, і ще купа випадковостей призводить до того, шо тут не буває так шо зробив одну фотку і вона така як хочеш. десь хтось недолуго виглядає, десь чиясь рука упхалася, десь ще шось завадило тощо.
короче, загалом шоб вибрати за якістю самого зображення та композицією 20-30 фото їх треба зробити 250-300, а то й більше.
з кожної вистави у мене сирого матеріалу — по кілька сотень фото.
ракурс цих фото зовсім не такий як тут: це не самі фото, це МАЛЕНЬКІ ЧАСТИНКИ загальних фот із яких я вирізав саме це. крупним планом я ці ракурси НЕ фотографував. образ насправді був далекий від еротичного — він був відверто вульгарним і неприємним.
тепер далі; ПІДТВЕРДЖУВАТИ шось комусь — останнє шо я би хотів взагалі колись робити, тим більше з приводу фотографій. переконувати когось? шоб повірили? — НАШО мені це?:)
і те й інше неможливе:)
змінити закон «про місцеве самоврядування» та усі інші? — нереально:)
змінити людей і заставити не вживати цих слів? — нереально.
то му і питаю не шо з цим робити, а яке СТАВЛЕННЯ громади до цього.
ні.
я саме хотів закцентувати на тому, як у Законодавстві пише — і як у народі.
«Президент» — він і в ЗУ «Про Президента» Президент, а Конституція — вона так і зветься «Конституція».
а от «мер» та «губернатор» — такого у нас ніде в офіційних паперах немає і бути не може
визначається:
1. генетичний код
2. до 3х років батьки та побутові умови, найближче оточення (дід-бабка-вихователька в яслях тощо)
3. 3-6 років — усе оточення, в тому числі й однолітки.
років десь у 7-8 в основному наші життєві сценарії вже сформовано.
було в мене колись багато років тому кілька оповідок на цю тему, але вони зовсім не страшні — я б навіть сказав, навпаки:) povnyi.bezpredel.com/?p=1229
а тут — продовження (порядок — знизу уверх; тобто якшо хтось надумає читати, то спочатку найнижче, потім уверх і так талі): povnyi.bezpredel.com/?cat=34&paged=1
не згоден.
фінальне припинення також може бути не вибором, а своїм власним сценарієм, закладеним заздалегідь.
я вже мовчу про засудження церквою і нелегальність евтаназії.
ех:)
бачу, тема в народ не пішла:))))
дійсно вимовляти легше — але як бути із «правильністю»?
завжди до речі прикольно було бачити шо «мер» англійською як наш «майор»:))))
чомусь у нас такий менталітет — як підемо в когось попросити шось таке, шо нам ніх то не зобов'язаний а нам відмовляють — то ображаємось.
мовляв, дай 10 гривень — не дам — і побігли ображатися.
шо-шо, а такту в журналістів немає, це точно. вони вважають, шо всі прям зобов'язані давати інтерв'ю, витрачати на них свій час (бо кожен із них найоригінальніший, найкращий і найкваліфікованіший), приділяти свою увагу тощо.
особливо журналісти регіональних змі — які звикли брати інтерв'ю в людей, які раді будь-якій згадці про них у пресі, незалежно від змісту та достовірності.
чи зобов'язаний приділяти свій час? — ні. чи має пояснювати чому? — ні. чи він взагалі комусь шось винен? — ні. чи можна у нього шось вимагати? — ні. чи правильно лізти людині в очі і наполягати на чомусь? — ні.
тепер шодо якості журналістської роботи з висвітлення саме творчіх моментів.
якшо телеком-журналіст пише факти, оцінки, прогнози і там все чітко й ясно — то тут журналіст намагається десь літати, і ще й шоб було гарно літературно, і ще й шоби ще шось там.
в результаті майже завжди маса «атсєбятіни», власних опіній, суб'єктивних поглядів і всього того чого там мало би бути в мінімальній кількості.
якшо читаєш огляд нового роману — ти в тому огляді вичитаєш шо завгодно, але ніколи не зрозумієш того, заради чого ти це читав: 1. чи варто читати, 2. хоч приблизно якого то характеру, 3. на що схоже, чим видатне, чим навпаки нездале.
те саме про інтерв'ю: з інтерв'ю з письменником вичитаєш часом усе, що завгодно, і це дуже цікаво і гарно написано. але якшо після того хтось тебе запитає — «слухай, а шо конкретно ти зрозумів з того інтерв’ю? яка вона, та людина? якшо забрати усі „прикраси“ з тексту — то чи бачиш ти в тому інтерв'ю хоч шось таке, чого не пише на вікіпедії про цю людину? чи шось таке, чого не можна прогуглити за 2-3 хвилини? чи вичитати з попередніх об'ємних інтерв'ю, даних якимось центровим виданням?»
у 99,9% випадків — на жаль, відповідь НІ.
поставити себе на місце письменника: тобто стопудово розумієш, шо так чи інакше а твої слова перекрутять. 100% зрозуміють шось не те шо ти мав на увазі. 100% з метою прикрасити текст ще шось викривлять чи допридумають.
чи хочеш ти давати інтерв'ю в такому разі?:)
насправді, найбільше уваги мала саме ця особа — і з боку чоловіків, і з боку жінок; в рівній абсолютно мірі.
фотографувати динаміку за такого освітлення без спалаху — це завжди ризикувати «змазаністю» зображення.
крім того — акторська міміка, жести, і ще купа випадковостей призводить до того, шо тут не буває так шо зробив одну фотку і вона така як хочеш. десь хтось недолуго виглядає, десь чиясь рука упхалася, десь ще шось завадило тощо.
короче, загалом шоб вибрати за якістю самого зображення та композицією 20-30 фото їх треба зробити 250-300, а то й більше.
з кожної вистави у мене сирого матеріалу — по кілька сотень фото.
ракурс цих фото зовсім не такий як тут: це не самі фото, це МАЛЕНЬКІ ЧАСТИНКИ загальних фот із яких я вирізав саме це. крупним планом я ці ракурси НЕ фотографував. образ насправді був далекий від еротичного — він був відверто вульгарним і неприємним.
тепер далі; ПІДТВЕРДЖУВАТИ шось комусь — останнє шо я би хотів взагалі колись робити, тим більше з приводу фотографій. переконувати когось? шоб повірили? — НАШО мені це?:)
приємно чути:)
змінити закон «про місцеве самоврядування» та усі інші? — нереально:)
змінити людей і заставити не вживати цих слів? — нереально.
то му і питаю не шо з цим робити, а яке СТАВЛЕННЯ громади до цього.
я саме хотів закцентувати на тому, як у Законодавстві пише — і як у народі.
«Президент» — він і в ЗУ «Про Президента» Президент, а Конституція — вона так і зветься «Конституція».
а от «мер» та «губернатор» — такого у нас ніде в офіційних паперах немає і бути не може
1. генетичний код
2. до 3х років батьки та побутові умови, найближче оточення (дід-бабка-вихователька в яслях тощо)
3. 3-6 років — усе оточення, в тому числі й однолітки.
років десь у 7-8 в основному наші життєві сценарії вже сформовано.
дуже грубо і схематично, але десь так.
а тут — продовження (порядок — знизу уверх; тобто якшо хтось надумає читати, то спочатку найнижче, потім уверх і так талі):
фінальне припинення також може бути не вибором, а своїм власним сценарієм, закладеним заздалегідь.
я вже мовчу про засудження церквою і нелегальність евтаназії.
приречення людини — безвихідь і відсутність вибору.
починаючи з того, що людина не обирає — народжуватися їй чи ні.
бачу, тема в народ не пішла:))))
дійсно вимовляти легше — але як бути із «правильністю»?
завжди до речі прикольно було бачити шо «мер» англійською як наш «майор»:))))
добре шо ти сьогодні на виставу не пішла…
хто забороняє?:)